Іноді задумуюсь, чому в 14 я почувалася такою щасливою і життя здавалося таким кольоровим, таким яскравим і безпроблемним, без бар’єрів і стін…
Все просто: менше бачила, менше читала, менше знала і не знімала рожеві окуляри…

А потім все змінилося.
Думаю в цій історії кожен може впізнати себе!

В кожного з нас настає період, коли все здається не так, не таким, ситуації показують, що потрібні зміни… і саме тоді кожен з нас має вибір, змиритися з цим почуттям, звикнути, і йти по життю із цим дискомфортом, як камінець у взутті, а це на душі, це дуже незручно і неприємно…але багато людей обирає саме цей варіант…і йде собі людина по витоптаній століттями стежці, встеленій традиціями, поглядами, стереотипами, боячись щось змінити із каменищем в душі, але є інший, як на мене, кращий, ефективніший шлях.

Але насправді цей другий варіант не такий вже й легкий, ти постійно щось мусиш змінювати, постійно щось робити, це не завжди супер — комфортно, адже саме тоді відсіюються люди, друзі, як ти думав, саме тоді буває сумно там де ніби весело, ти не розумієш жартів, з яких сміються інші, саме тоді починаєш розуміти, що іноді краще побути з книжкою, аніж з будь-якою людиною, коли не можеш сказати все що думаєш, бо тебе просто не розуміють. І починаєш ставити питання, що не так? Куди я рухаюсь? Що відбувається? Хто я? Навіщо? І купа вічних питань, що задають собі люди стаючи на цей бік. На мою думку, це явище називається розвитком.

Іноді задумуюсь, чому в 14 я почувалася такою щасливою і життя здавалося таким кольоровим, таким яскравим і безпроблемним, без бар’єрів і стін…все просто: менше бачила, менше читала, менше знала і не знімала рожеві окуляри…а потім все змінилося. На шляху траплялися різні люди, іноді я думала Думаю в цій історії кожен може впізнати себе!

В кожного з нас настає період, коли все здається не так, не таким, ситуації показують, що потрібні зміни… і саме тоді кожен з нас має вибір, змиритися з цим почуттям, звикнути, і йти по життю із цим дискомфортом, як камінець у взутті, а це на душі, це дуже незручно і неприємно…але багато людей обирає саме цей варіант…і йде собі людина по витоптаній століттями стежці, встеленій традиціями, поглядами, стереотипами, боячись щось змінити із каменищем в душі, але є інший, як на мене, кращий, ефективніший шлях.

Але насправді цей другий варіант не такий вже й легкий, ти постійно щось мусиш змінювати, постійно щось робити, це не завжди супер — комфортно, адже саме тоді відсіюються люди, друзі, як ти думав, саме тоді буває сумно там де ніби весело, ти не розумієш жартів, з яких сміються інші, саме тоді починаєш розуміти, що іноді краще побути з книжкою, аніж з будь-якою людиною, коли не можеш сказати все що думаєш, бо тебе просто не розуміють. І починаєш ставити питання, що не так? Куди я рухаюсь? Що відбувається? Хто я? Навіщо? І купа вічних питань, що задають собі люди стаючи на цей бік. На мою думку, це явище називається розвитком.

Іноді задумуюсь, чому в 14 я почувалася такою щасливою і життя здавалося таким кольоровим, таким яскравим і безпроблемним, без бар’єрів і стін…все просто: менше бачила, менше читала, менше знала і не знімала рожеві окуляри…а потім все змінилося. На шляху траплялися різні люди, іноді я думала — вони погані, злі, а потім розуміла, що просто такі які є, справжні, без масок.

Саме оточення дуже впливає на нас, і тільки після тривалого періоду, тільки шляхом «ситечка», ти обираєш кращих, ти обираєш краще, це дууже боляче, так ніби ти сидиш в клітці, і стаєш великим, ще більшим, тобі боляче бо ця клітка тисне, боляче на всіх рівнях, і не всі розуміють чого ти стогнеш, усе ж нормально, всі так живуть!?) Але чим більшим ти стаєш, тим скоріше імовірніше ця клітка розірветься і ти опинишся на волі, і здивуєшся скільки всього прекрасного там є, скільки чудових людей, скільки приємних емоцій, стільки нового та цікавого… навіть краще ніж було на початку.

Ось саме туди я мандрую! Оточення дуже змінилося, зараз я безмежно ціную та поважаю людей, що поруч, що підтримують та надихають. Люблю все, що оточує, намагаюся цінувати життя та кожну дрібницю. А саме сценаристка, саме писання, допомагає мені краще чути, відчувати, помічати дрібниці, фантазувати, не обмежуватись, порушувати кордони, систематизувати думки.

Я дуже вдячна цим людям, які винайшли письмо, мову, літери..., адже це надзвичайно, ми можемо навести лад в думках, зрозуміти себе, переміститися в інший світ, повірити в чудо…і це все письмо…не потрібно нікого тривожити, обмежуватися в емоціях, почуттях, думати, що подумають про тебе інші, можна просто літати, без меж))) Можна випустити свій текст у світ, і ти нікого не змушуєш читати, кому цікаво, потрібно, той підтримає, зрозуміє, кому ні — просто пропустить. Писати — це щастя))

Пишіть у відповідь і щастя стане вдвічі більше))- вони погані, злі, а потім розуміла, що просто такі які є, справжні, без масок. Саме оточення дуже впливає на нас, і тільки після тривалого періоду, тільки шляхом «ситечка», ти обираєш кращих, ти обираєш краще, це дууже боляче, так ніби ти сидиш в клітці, і стаєш великим, ще більшим, тобі боляче бо ця клітка тисне, боляче на всіх рівнях, і не всі розуміють чого ти стогнеш, усе ж нормально, всі так живуть!?) Але чим більшим ти стаєш, тим скоріше імовірніше ця клітка розірветься і ти опинишся на волі, і здивуєшся скільки всього прекрасного там є, скільки чудових людей, скільки приємних емоцій, стільки нового та цікавого… навіть краще ніж було на початку.

Ось саме туди я мандрую! Оточення дуже змінилося, зараз я безмежно ціную та поважаю людей, що поруч, що підтримують та надихають. Люблю все, що оточує, намагаюся цінувати життя та кожну дрібницю. А саме сценаристка, саме писання, допомагає мені краще чути, відчувати, помічати дрібниці, фантазувати, не обмежуватись, порушувати кордони, систематизувати думки.

Я дуже вдячна цим людям, які винайшли письмо, мову, літери…, адже це надзвичайно, ми можемо навести лад в думках, зрозуміти себе, переміститися в інший світ, повірити в чудо…і це все письмо…не потрібно нікого тривожити, обмежуватися в емоціях, почуттях, думати, що подумають про тебе інші, можна просто літати, без меж))) Можна випустити свій текст у світ, і ти нікого не змушуєш читати, кому цікаво, потрібно, той підтримає, зрозуміє, кому ні — просто пропустить. Писати — це щастя))
Пишіть у відповідь і щастя стане вдвічі більше))


Мар'яна Сіра

Made on
Tilda